Підписатися
Новини
Новини
6 жовтня

Едуард Кляйн: «Ukraine-Analysen» здійснює цінний академічний аналіз України для німецької громадськості

Журнал «Ukraine-Analysen» пропонує унікальний аналіз сучасних подій в Україні. Заснований 2006 року, часопис виходить 17 разів на рік. У науковому виданні можна почитати статті провідних українських, німецьких та міжнародних експерток та експертів. Редактор журналу Едуард Кляйн розповів нам, як було створено періодичне видання, які його основні цілі та як відбувається робота команди редакції. Ми також попросили Едуарда поділитися думками про роботу дослідників/-ць у Німеччині та Україні, відмінності у діяльності аналітичних центрів у цих країнах, і як це – бути дослідником у світі, де панують тенденції популізму та невдумливого читання.

Що, на вашу думку, означає бути дослідником у Німеччині? Чому ви обрали цю стежку?

Для мене дослідження безпосередньо пов’язані з академічною свободою: це можливість викладати, спілкуватися та вчитися, не боятись репресивних заходів, втратити роботу тощо. Працюючи в пострадянському регіоні, де академічна свобода частково обмежена, я усвідомлюю, що це не можна сприймати як належне. Я дуже ціную, що маю змогу займатися тим, що мені подобається, і працювати над темами (а точніше, регіоном), які мене цікавлять.

Однак ця свобода – лише один бік медалі, інший – дослідником стати нелегко, і академічна кар’єра має багато невизначеностей: кількість робочих місць обмежена, конкуренція велика, а контракти часто тимчасові. Проте, якщо потрапити в цю сферу, я думаю, що робота дослідником у Німеччині варта цього: ви (скоріше) будете вільні від економічного тягаря чи політичного втручання і зазвичай матимете гарні умови праці.

Особисто я типовий «Arbeiterkind», як ми це називаємо в Німеччині: у мене неакадемічна родина, і я був першим у моїй сім'ї, хто вступив до університету. Крім того, у мене мігрантське походження, я потрапив до Західної Німеччини з колишнього Радянського Союзу у віці шести років – це два «клейма», які роблять університетську кар'єру в Німеччині малоймовірною. Утім, коли мене прийняли в університет, мені пощастило з науковим керівником, який підтримував мене під час навчання та написання магістерської роботи, а згодом дав поштовх задуматись про докторську ступінь – те, про що я раніше навіть не мріяв. Я написав кандидатську дисертацію про корупцію у вищих навчальних закладах Росії та України. Потім отримав змогу попрацювати радником німецького депутата в Бундестазі, діяльність якого була зосереджена на Росії та Україні. Мені дуже сподобалась робота, і я багато чому навчився від своїх чудових колег та депутата, з яким працював. Я звик працювати незалежно, проте вирішив повернутися до академічних кіл, коли мені випала така нагода. Ось чому два роки тому я покинув політичну діяльність, щоб знову приєднатися до своєї альма-матер – Дослідницького центру з питань Східної Європи при Університеті Бремена, де я працюю редактором в журнал «Ukraine-Analysen» і де, до речі, пройшов своє перше стажування студентом 15 років тому. Здається, то був вибір із довготривалим впливом...

Чому ви обрали Україну та Росію сферою свого інтересу?

Я вивчав блок дисципліни Східноєвропейських культурних студій і соціологію у Бремені та Санкт-Петербурзі. Насправді ця комбінація не була моїм пріоритетним вибором – я планував опановувати політологію та соціологію, але такого поєднання не було в університетах, які я розглядав. Тож вирішив піти на освітню програму Східноєвропейських культурних студій, оскільки це дало мені змогу повторно вивчити російську – мову, якою я говорив у ранньому дитинстві в Казахстані та Україні, але яку  майже забув із переїздом до Німеччини на початку 1989 року. Хоча під час навчання я фокусувався насамперед на Росії, в останні роки – особливо після подій Майдану – почав все більше концентруватись на дослідженнях політичних процесів саме в Україні.

Як дослідники/-ці знаходять свою нішу або здобувають авторитет в експертному середовищі?

Думаю, головна складність полягає в тому, щоб знайти баланс між «нішевою» та загальною експертизою, оскільки, як правило, потрібні обидві: щоб бути компетентним у деталях своєї теми, з одного боку; але з іншого – потрібно контекстуалізувати ці знання й дохідливо донести їх до ширшої аудиторії. Я не думаю, що існує «правильний» чи «неправильний» способи знайти свою нішу. Але зі свого досвіду можу сказати, що легше її знайти, коли ви справді захоплені певною темою.

У чому різниця між німецькими та українськими дослідниками/-цями (та аналітичними центрами) і їхніми способами роботи?

Працюючи понад 10 років на різних посадах та в різних установах – у політиці, неурядових організаціях та наукових колах – з українськими (і російськими) колегами, тепер редактором, щоденний режим роботи якого полягає у збиранні та редагуванні аналітичних статей (переважно) українських і німецьких колег, я думаю, одна з головних відмінностей – це, можливо, кліше, але воно має якийсь сенс: Німецькі колеги, зазвичай, більш надійні в таких аспектах, як терміни, керівні принципи тощо. Українським колегам я частіше маю люб'язно «нагадувати» про ці «банальності». Але треба бути обережним у віднесенні цієї різниці до «культурних» звичок – радше такі відмінності можуть виникати внаслідок різних умов праці, які часто більш невизначені й складні в Україні та обмежують час і зусилля, які українські автори/-ки можуть виділяти на написання статей.

Крім того, спілкування з українськими установами електронною поштою зазвичай проблематичніше – завжди краще зв’язуватися з ними телефоном або особистою поштою колег чи навіть через Фейсбук. У Німеччині я навряд чи намагався б зв’язатися із науковцями через соцмережі, оскільки це незвично.

Яким ви бачите майбутнє аналітичних центрів та дослідницьких установ у Німеччині та світі, беручи до уваги такі тенденції, як популізм та швидке читання?

Пандемія коронавірусу показала, наскільки важливими є ґрунтовні дослідження, які засновані на фактах: без вакцини проти Covid-19 наш усталений спосіб життя суттєво порушиться. І навіть якщо ми поступово навчимося приймати «нову норму», єдиним довгостроковим рішенням буде вакцина – це лише один приклад, чому нам, беззаперечно, потрібні наука та дослідження.

Тут, у Німеччині, один провідний фахівець під час першої хвилі пандемії став дуже популярним, але водночас зіткнувся з погрозами розправи. Це ілюструє дедалі більше дрейфування, яке ми спостерігаємо не лише в Німеччині: з одного боку, є здоровий глузд, який покладається на висновки, надані дослідженнями, аналітичними центрами тощо, щоб впоратись зі зростаючою складністю в глобалізованому світі. А з іншого – дедалі популярнішими стають групи «теоретиків змови», які, здається, «стійкі» до наукових порад чи аналізів. Навіть навпаки: чим більше фактів ви надаєте, тим більше вони закріплюються за їхніми змовами, міфами тощо. Ці групи здаються несприйнятливими до наукової експертизи.

Але все ж переважна більшість як ніколи відкрита до експертного знання і потребує його у формі незалежних, різнобічних та вагомих пояснень, аналізів, ілюстрацій тощо, що їх надають університети, неурядові організації, аналітичні центри та засоби масової інформації. У нашому складному світі їхня роль полягає (і буде) в усуненні цих складнощів – що не завжди є простим завданням.

Ви є редактором журналу «Ukraine-Analysen», одного з найважливіших видань про Україну в Німеччині. Розкажіть, коли і чому було створено журнал?

«Ukraine-Analysen» було створено 2006 року Дослідницьким центром з питань Східної Європи при Університеті Бремена (FSO) та Німецькою асоціацією східноєвропейських досліджень (DGO), коли після Помаранчевої революції Україна опинилася на роздоріжжі між ЄС та Росією. Основною метою, як зазначали редактори першого випуску, було допомогти німецькій громадськості зрозуміти, що відбувається у країні: «Ukraine-Analysen» покликана зробити знання з наукових досліджень доступними для політиків/-инь, бізнесу, ЗМІ та зацікавленої громадськості». Отже, в основному, це функція, яку я описав вище: використання наукових знань, їх пояснення, щоб кожен міг зрозуміти цю інформацію, та перетворення цих знань на загальнодоступні. «Ukraine-Analysen» запозичила концепцію у свого «журналу- брата» –  видання «Russland-Analysen», який розпочав діяльність 2003 року з тим самим наміром і швидко здобув широке визнання.

Сьогодні, я думаю, що «Ukraine-Analysen» вважається важливим та надійним джерелом інформації про Україну. Його читають студенти/-ки, науковці/-виці, журналісти/-ки, політики/-ині та бізнес-спільнота, зацікавлена в Україні. Коли минулого року в Києві я несподівано зустрів німецьких студентів, які проходили там стажування, і вони розповіли,  що більшість їхніх курсових робіт написана на основі нашої серії «Ukraine-Analysen» (замість копіювання статей з Вікіпедії), я відчув певну гордість за ту працю, яку ми робимо з колегами.

Яка головна мета публікацій і які актуальні українські проблеми ви висвітлюєте?

Як на мене, основна мета не змінилася з 2006 року, навіть якщо по-сучасному ця робота звучить більш привабливо: передача знань. Ми намагаємось донести (академічні) знання зі своєї ніші до ширшої читацької аудиторії, оскільки статті в наукових журналах досить складні і доступ до них, як правило, обмежений і платний. На відміну від таких видань, наш журнал безплатний, а статті написані зрозумілою мовою, щоб охопити якнайширшу аудиторію. Більшість порушуваних тем стосуються політичної проблематики, наприклад, протягом останнього року президентських та парламентських виборів. Цього року багато матеріалів фокусувалось на наслідках пандемії Covid-19.

Як ви обираєте матеріали? З якими викликами ви стикаєтесь при відборі?

Загалом є два шляхи: або автор/-ка зв’язується зі мною з пропозицією, іноді з готовим проєктом. Зазвичай у цих авторів є кілька нових свіжих результатів досліджень; іноді статті вже опубліковані іншою мовою. Залежно від якості та релевантності статті, я вирішую, публікуватимемо ми її чи ні. Іноді, якщо не зовсім впевнений у якості її чи потенціалі ідеї, обговорюю це зі своїми колегами, нашою науковою радою та автором/-кою.

Більшість тем для статей, однак, випливає з моїх власних ідей: я уважно стежу за розвитком подій в Україні – пишу хроніку, яка є важливою складовою «Ukraine-Analysen», і, таким чином, маю широкий огляд того, що відбувається в країні. Якщо бачу тему, яка може зацікавити наших читачів/-ок, то намагаюся знайти експертів/-ок у цій темі в науково-дослідних установах, аналітичних центрах або НУО. Якщо вони готові до співпраці, обговорюю з ними ідею та напрям і зміст статті.

Окрім «великих/важливих» тем – виборів, Донбасу, реформ тощо, намагаємося  зачепити й «невидимі» теми: наприклад, торік ми провели цікавий аналіз сурогатного материнства – теми, яку воліють оминати. Аж поки раптом цієї весни пандемія коронавірусу не оголила цю проблематику і не пролила світло на ситуацію сурогатного материнства в Україні. Ми тоді несподівано для себе помітили, що дуже багато людей шукали цю статтю в нашому архіві.

Хоч би яку тему я обрав, я справді насолоджуюся своєю редакційною свободою – що теж є великою відповідальністю, адже якоюсь мірою наше видання формує дискурс про Україну в Німеччині. Але незалежність нашої серії дає змогу мені вибирати ті теми, які, на мою думку, важливі для кращого розуміння того, що відбувається в Україні.

Щодо викликів, то  робота з авторами/-ками з наукових кіл може мати велику користь – багато вчених красномовні, натреновані у написанні аналітичних текстів і мають широкі знання, з яких я можу багато чого навчитися. З іншого боку, вони не завжди добре навчені представляти свої роботи широкій аудиторії і пишуть так, ніби стаття призначена  лише для академічної спільноти. Тоді доводиться «перекладати» текст зрозумілою і доступною мовою.

Несприятливим у роботі є й те, коли люди, пообіцявши написати статтю у встановлений час – зазвичай у них є кілька тижнів, – не надсилають її вчасно. З огляду на наш двомісячний ритм публікацій, виникають проблеми з актуальністю таких статей.

Які Ваші подальші плани щодо «Ukraine-Analysen»? Де ви бачите можливу сферу співпраці між двома країнами в цьому контексті?

«Ukraine-Analysen» публікується консорціумом п’яти провідних німецьких (дослідницьких) установ з акцентом на Східну Європу: крім установ-засновників FSO та DGO, це Центр східноєвропейських та міжнародних досліджень у Берліні (ZOiS), Німецько-польський інститут у Дармштадті, Ляйбніцький інститут розвитку сільського господарства у країнах з перехідною економікою в Галле (IAMO) та Інститут досліджень Східної та Південно-Східної Європи (IOS) Ляйбніца в Регенсбурзі. Зовсім недавно вони погодились продовжити вихід нашого видання, тому майбутнє «Ukraine-Analysen» у безпеці – це хороша новина в ці непевні та складні часи, з якими ми стикаємось.

А що на вдосконалення нашого веб-сайту (включаючи кращий пошук та цифровий ідентифікатор об’єкта для ефективнішого цитування статей) пішло багато часу та енергії, думаю, що найближчим часом значних змін у нашому форматі чи зовнішньому вигляді не буде.

Якщо говорити про теми, ми проаналізуємо українські місцеві вибори в жовтні – наш новий колега Фабіан Бурхардт із Регенсбурзького інституту доєднається до нас як співредактор у кількох випусках, з тим аби ми могли здійснити глибинний аналіз цих виборів. Окрім цього, ми найближчим часом зосередимося на таких темах, як рівень життя та бідності, реформування Збройних сил та розвиток відносин між Україною та Угорщиною.

У своїй щоденній роботі я вже маю контакти з багатьма українськими колегами з різних установ. Однак сподіваюся, що в майбутньому буде більше взаємодії не лише між окремими дослідниками/-цями, а й між інституціями. Наразі, з нашою платформою Discuss-Data (https://www.discuss-data.net/), я бачу високу вірогідність подальшої і більш тісної співпраці щодо обміну даними досліджень між Німеччиною, Україною та поза їхніми межами. Я думаю, що обидві сторони могли б багато отримати одна від одної, і ми завжди відкриті для нової співпраці та ідей потенційних статей.

Переклад з англійської: Юлія Кабанець

Редагування: Ірина Філіпчук

Це інтерв’ю було проведено Ініціативою з розвитку та дослідження аналітичних центрів «think twice UA» в рамках проєкту «German Ukrainian Researchers Network» (GURN). Проект реалізується Інститутом європецської політики у тісній співпраці з Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва (DIF, Київ), Центром «Нова Європа» (NEC, Київ) та Ініціативою з розвитку та дослідження аналітичних центрів «think twice UA» (Київ), за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.

Поділитися
Друкувати